Елеонора Натанівна Рахліна – це ім’я, яке для багатьох киян асоціюється з безмежною любов’ю до рідного міста. Народжена 9 листопада 1934 року в Харкові, вона стала не просто краєзнавцем і мистецтвознавцем, а справжньою легендою Києва.
Як донька видатного диригента Натана Григоровича Рахліна, вона успадкувала не тільки музичний талант, але й пристрасть до творчості. Однак Елеонора обрала свій шлях – шлях екскурсовода, який перетворив звичайні прогулянки вулицями на захоплюючі подорожі в часі. Її життя – це історія боротьби за збереження спадщини, створення унікальних маршрутів і натхнення тисяч людей на любов до історії. Померла вона 27 квітня 2006 року в Києві, але її спадщина живе в кожній меморіальній дошці, яку вона врятувала, і в кожній екскурсії, яку проводять її учні.
Елеонора народилася в родині Натана Рахліна, який на той час уже був відомим диригентом. Натан Григорович, народжений у бідній єврейській родині в Сновську (нині Чернігівська область), пройшов шлях від скрипаля в кінотеатрі до керівника Державного симфонічного оркестру України. Він не був композитором, як іноді помилково зазначають, але його талант диригента вплинув на всю родину. Мати Елеонори, про яку відомо мало, підтримувала чоловіка в його кар’єрі, яка змушувала родину часто переїжджати.
Після тривалого часу переїздів справжнім домом для Елеонори став Київ, де родина оселилася в 1937 році. Тут батько очолив Державний симфонічний оркестр України, і життя здавалося стабільним. Однак Друга світова війна все змінила. У 1941 році, під час евакуації, сталася драматична подія, яка могла б стати сюжетом для роману. Елеонора, тоді семирічна дівчинка, відстала від потяга в Пензі. Вона опинилася в дитячому будинку, де її розшукала мати. Але документи були втрачені, тож матері довелося офіційно вдочерити власну доньку! Ця історія, сповнена драми та абсурду воєнного часу, стала одним із найяскравіших спогадів Елеонори. Після евакуації родина опинилася в Алма-Аті. Після звільнення Києва в 1943 році Рахліни повернулися додому, і Елеонора закінчила середню школу в столиці.
Ці ранні роки сформували характер Елеонори: війна навчила її витривалості, а батькова кар’єра – любові до мистецтва. Вона була музично обдарованою, але не пішла стопами батька. Натомість її вабили книги, історія та архітектура.
Після школи Елеонора отримала дві вищі освіти – вона стала бібліографом та мистецтвознавцем. Цей подвійний підхід відображав її багатогранність: з одного боку, глибоке розуміння мистецтва, з іншого – систематизація знань.
У 1959 році Елеонора почала працювати в Центральній медичній бібліотеці Києва як бібліограф. Це був період, коли вона накопичувала знання, які згодом стали основою її екскурсій. Але життя внесло корективи: у 1961 році, після одруження, Елеонора працювала журналісткою, писала оповідання та книги про мистецтво. Цей період додав їй досвіду в комунікації та розповіді історій – навичок, які стали ключовими в її майбутній кар’єрі.
У 1968 році Елеонора влаштувалася в Київське бюро подорожей та екскурсій. На той час екскурсійна справа була обмеженою: лише одна оглядова екскурсія Києвом і три заміські маршрути (до Умані, Корсунь-Шевченківського та Чернігова). Але Елеонора революціонізувала цю сферу. Вона створила тематичні екскурсії, присвячені окремим вулицям, будинкам, історичним подіям і культурним постатям. До 2005 року в її доробку було вже 165 маршрутів по Києву та Україні!
Її екскурсії були унікальними: вона могла годинами розповідати про один фонтан чи ліхтар, ожививши історію від часів Ярослава Мудрого до 19-го століття. Елеонора першою вийшла за рамки “соціалістичних досягнень”, фокусуючись на архітектурі, літературі та повсякденному житті. Вона організовувала поїздки до забутих куточків України: Макарів (про святого Димитрія Ростовського), Батурин (про Мазепу), Верховня (про Бальзака та Ганську). Її лекції про Володимирський собор були ризикованими в радянські часи, але приваблювали натовпи.
Елеонора виховала близько 400 екскурсоводів, яких жартома називали “рахлінцями”. Її учні згодом поширювали любов до Києва по всьому світу: в Ізраїлі, США, Австралії та Німеччині.
Елеонора не просто розповідала про історію – вона її рятувала. У 1979 році, напередодні 1500-річчя Києва, вона заснувала клуб “Літопис” при бібліотеці імені Гоголя. З нього виросло історико-краєзнавче об’єднання “Кліо”, яким вона керувала до смерті. Клуб вивчав Київ “вулиця за вулицею, будинок за будинком”, сплотивши ентузіастів.
Завдяки Елеонорі врятовано багато пам’яток: останній квартал Хрещатика (між ЦУМом і бульваром Шевченка), будинок Лесі Українки на Стрілецькій, 15 (нині посольство Норвегії). Вона добилася встановлення меморіальної дошки батькові на вулиці Богдана Хмельницького, 25/40. Для цього заклала власну квартиру, а в 1996 році оголосила 21-денну голодовку, коли виникли фінансові проблеми. Її госпіталізували, але друзі зібрали кошти, а решту вона виграла в телегрі “Перший мільйон”.
У пострадянський період Елеонора заснувала турфірму “Вояж”. Вона продовжувала боротися за збереження історичного центру Києва від забудовників.
Обидва сини Елеонори стали скульпторами – Григорій Альбертович Лисенко та Ігорь Альбертович Лисенко. Ігор створив меморіальну дошку матері на вулиці Великій Васильківській, 43/16, де вона жила з 1997 року.
В 2004 році сталася жахлива подія – грабіжники в масках увірвалися до квартири Елеонори, побили її та вкрали цінності – картини, фарфор, бронзу, зібрані батьком. Ці речі раніше експонувалися в музеях Києва. Пограбування підірвало її здоров’я, але не дух.
Елеонора володіла кількома мовами, включаючи польську, яку вивчила “дивним методом” під час тримісячного перебування в Польщі – створюючи слова за духом мови. Польська письменниця Йоанна Хмелевська описувала її як “чудову божевільну” з яскравою мовою.
Елеонора написала кілька книг: “Що ви знаєте про мистецтво?” (1968), “Сім чудес Києва” (2005, видана посмертно в 2007), путівник по Києву. Також вона готувала до друку “Історію одного будинку”.
Елеонора Рахліна – це символ Києва, жінка, яка оживила його історію. Її життя вчить: любов до міста може змінити світ. Як казала вона сама, “мені залишається ціле життя” – і це життя триває в кожному, хто крокує його маршрутами.