Лариса Петрівна Піша — одна з найяскравіших представниць сучасного українського мистецтва, чия творчість поєднує традиції з новаторством, реалізм з метафорами, а повсякденне життя з філософськими роздумами.
Народжена 6 листопада 1964 року в Києві, вона виросла в родині інтелектуалів і митців, де мистецтво було не просто хобі, а способом сприймати світ. Її батько, поет і філолог Петро Федорович Іванов, мати Жанетта Михайлівна (дівоче прізвище Жовтобрюх) — науковиця в галузі органічної хімії, дідусь Михайло Андрійович Жовтобрюх — відомий мовознавець, а брат Сергій Іванов — актор. Така родина надихала Ларису на творчість, хоча, як вона сама зазначає, допомоги в професійному становленні не було — все довелося опановувати самотужки.
Шлях Лариси Піші до мистецтва розпочався з приватних уроків в ізостудії Віктора Зарецького, а завершився у 1988 році закінченням Київського художнього інституту (нині Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури), де вона навчалася на монументальному відділенні живописного факультету. Її викладачі, Микола Стороженко та Василь Чеканюк, заклали основу для експериментів з техніками — від традиційного живопису до енкаустики, вітражів і монументальних розписів. У 2005 році художниця стажувалася в престижному центрі Cité internationale des arts у Парижі, де набралася європейських вражень, які згодом вплинули на її стиль.
Після інституту Лариса працювала монументалісткою на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва (1988–1993), а з 1994 по 1996 рік обіймала посаду референта з питань мистецтв при Президентові України Леоніді Кравчуку у Фонді сприяння розвитку мистецтв. З 1997 року вона повністю присвятила себе творчій роботі, а з 2021 року очолює секцію монументально-декоративного мистецтва Київської організації Національної спілки художників України. Вона є членкинею Національної спілки художників України з 1992 року та Спілки дизайнерів України з 2000 року.
Лариса Піша – представниця “Нової хвилі” українського мистецтва, руху, що виник у 1980–1990-х роках і поєднував постмодернізм з національними традиціями. Її стиль еволюціонує від чуттєвого зображення реальності до складної метафоричної мови, де звичайні речі — квітка, річка чи хатинка — перетворюються на символи єднання людини з світом. Художниця любить експериментувати: енкаустика (техніка з воском), мозаїка з кольорового скла, гіпереалістичні деталі в анімалістиці. Її твори часто іронічні, ігрові, з елементами наївного малярства, але завжди наповнені філософією — фіксацією “невидимого руху життя”.
Один з найвідоміших проєктів — серія “Крила” (1999–2006), де Лариса досліджує прагнення людини до польоту. “Крила — це наше прагнення літати”, — каже вона. Тут гіпереалістичні зображення крил метеликів, орлів чи інших істот провокують глядача на синтез реальності та мрії. Інша серія, “Люди. Листи. Напрямки” (2014), грає з темою пам’яті: м’яті скляні пластинки з датами символізують те, що не зникає, а сплавляється з простором. “Немає такого поняття, як досконале забуття”, — пояснює мисткиня.
Анімалізм у її творчості — не просто зображення тварин, а спосіб передати людські емоції. Твори як “Як ловлять марабу” (2000) чи “Несподіванка” (2018) наповнені святковою манерою, де природа стає метафорою гармонії та кохання. Лариса також пише вірші, які нероздільні від її малярства, додаючи поетичності творам.
Творчий доробок Лариси Піші вражає різноманітністю. Серед живописних серій: “Дерево мого роду” (1988–1992), “Анімалістика” (1998–2003), “Гондвана” (2004), “Стихійні почуття” (2018–2019) та “Коріння. Сила землі” (2022–2023). В енкаустиці: “Квіти кохання” (1993–2000), “Французькі таблички” (2005–2006), “Русанівські сади” (2013–2014).
Монументальні роботи — це справжні перлини: розпис “Дороги” (1988) в Інституті літератури НАНУ, “Летючий корабель” (1993) в Центрі радіаційної медицини, вітражі “Біблійні сюжети” (2000–2022) та “Метелики” (2001). Її твори зберігаються в Музеї історії Києва, Національному музеї українського народного декоративного мистецтва та приватних колекціях по всьому світу.
З 1988 року Лариса Піша бере участь у всеукраїнських та міжнародних виставках. Її роботи експонувалися в Німеччині, Канаді, Франції, Японії, Болгарії та інших країнах. Серед групових: Міжнародне бієнале “Імпреза — 89” (1989), “Fifth Annual International Exhibition of Miniature Art” (1990, Канада), “Decouverte” (2005, Париж), “Mal dein Kitz — Male deine Welt” (2015, Берлін).
Персональні виставки в Києві: “Сонце-сонях” (1988), “Дерево мого роду” (1990), “Крила” (2006), “Люди. Листи, Напрямки” (2014), “Світлі враження” (2017), “Ні початку, ані кінця… Літопис натхнення во врем’я люте” (2023). Вона не лише учасниця, а й кураторка проєктів, збагачуючи українське мистецтво.
Творчість Лариси Піші відзначена численними нагородами: “Художник-анімаліст року” (2001), Срібна медаль “10 років незалежності України” (2003), премія імені Михайла Бойчука від Київської організації НСХУ (2020–2021). У 2002 році — грамота за втілення образів природи в монументальному мистецтві. Її внесок у “Нову хвилю” робить її ключовою фігурою в сучасному українському мистецтві, де вона поєднує декоративну виразність з філософською глибиною.
Лариса Піша — художниця, яка вчить нас бачити красу в простому, мріяти про крила та пам’ятати про коріння. Її твори — це не просто картини чи вітражі, а діалог з глядачем про життя, природу та людські емоції. У часи викликів, як зараз в Україні, її мистецтво надихає на перемогу духу. Як зазначає мистецтвознавець Ігор Верба: “Якщо дивитись у світ очима любові…” — саме так Лариса Піша малює свій світ, запрошуючи нас приєднатися.