Нові класові виміри розширюють соціальне поле класоутворюючих ознак і охоплюють багатовимірну гаму, комбінацію соціальних, духовних ресурсів людини й суспільства, культурно-діяльнісного потенціалу особистості, що виявляється у процесі освоєння нею динамічного соціального простору, простору соціальних нерівностей і не зводиться лише до одного виду суспільних ресурсів.
Складні, суперечливі процеси соціального розвитку, соціальної структурованості сучасного суспільства вносять багато нового в багатовимірний соціальний простір.
Важливого значення набувають переосмислення і аналіз процесів пострадянської соціальної реальності, що трансформується, переструктурування вітчизняного соціального простору. Без осмислення цих процесів неможлива зважена соціальна політика, яка має відображати й творити, утверджувати, зміцнювати конструктивні чинники нового соціального структурування й гальмувати деструктивні.
Практична соціальна політика має спиратися на чіткі теоретико-методологічні засади процесів соціального розвитку, зокрема соціально-класові відносини. У цьому аспекті слід ураховувати, що радянські суспільствознавці, аналізуючи процеси соціального простору, застосовували переважно марксистську теорію соціально-класових відносин, які за радянських часів дедалі більшою мірою заідеологізовувалися.
Однак незважаючи, з одного боку, на певну абсолютизацію радянськими вченими марксистської традиції в підході до соціально-класових основ розвитку суспільства, класової ідентичності, а з іншого боку — на твердження деяких західних учених про “кінець класу”, аналіз процесів розвитку сучасного соціального простору свідчить про те, що класи існують, а соціально-класові відносини є реальністю соціального буття й суттєво на нього впливають.
Практика свідчить не про зникнення класів (може йтися лише про послаблення ролі й позицій у суспільстві традиційних класів і відносин між ними), а про якісні зміни в системі соціально-класових відносин. У сучасному суспільстві зменшується соціальна значущість таких класоутворюючих ознак теорії “ортодоксального марксизму”, як відношення до засобів виробництва, власності тощо.
Сучасне постіндустріальне, постекономічне суспільство, основними ресурсами якого є знання та інформація, посилюють динамізм, рухливість, багатовимірність класових змін, а феномен класу, що не пов’язаний з постійним членством людини, весь час видозмінюється під впливом багатьох чинників.
Можливості особистості, її шанси у процесі соціальної мобільності перейти до вищого класу (або до нижчого) зростають здебільшого під впливом освітнього, культурного потенціалу; вони дедалі більше відходять від одновимірності до багатовимірності класових комбінацій.
Формується клас носіїв знання, який у перспективі перерозподілятиме на свою користь щодалі більшу частину суспільного багатства. І навпаки, представники класу працівників, зайнятих у масових виробництвах, відчуватимуть на ринку праці зростаючу конкуренцію і долатимуть дедалі більше труднощів на шляху створення свого добробуту.
Освіта, культура, наука (зокрема, раціоналістично орієнтований світогляд, творчість) перетворюватимуться на чинник сучасної соціальної стратифікації, соціально-класових відносин, формуватимуть нову соціальну структуру світу на шляху його переходу від традиційного до сучасного (постіндустріального, постекономічного, інформаційного) суспільства.
Різні теорії соціальної стратифікації, соціально-класових відносин стали методологічною основою для формування теорії соціальної мобільності. Мобільність — це процес, пов’язаний зі зміною людиною, індивідом, сім’єю свого місця в соціальній структурі суспільства. Соціальна мобільність — це форма соціального відтворення, процес соціальних (горизонтальних, вертикальних) переміщень, перехід індивідів з одних соціальних класів, соціальних груп, верств до інших, пов’язаних як із соціальним піднесенням, так і з соціальним спадом.
Під соціальною ми розуміємо, по-перше, перехід індивідів з однієї соціальної групи в іншу, по-друге, зникнення тих чи інших соціальних груп і появу інших, по-третє, зникнення і заміну сукупностей певних соціальних груп елементарного та кумулятивного характеру. Отже, соціальна мобільність — це будь-який перехід індивіда чи соціального об’єкта або цінності, створеної чи модифікованої завдяки діяльності, з однієї соціальної позиції в іншу.
Виявлено два основних типи соціальної мобільності — горизонтальну та вертикальну. Горизонтальна мобільність означає перехід індивіда з одного соціального статусу (соціальної позиції) в інший, що розміщені на одному рівні, коли перший статус еквівалентний другому. Іншими словами, горизонтальна мобільність — це процес переміщення людини на одному соціальному рівні. Основою соціального розвитку, соціальної мобільності є вертикальна мобільність, тобто процес переходу індивіда з однієї соціальної групи (страти, класу, прошарку) в іншу. Вертикальна мобільність пов’язана з рухом як угору, так і вниз, тобто буває висхідна і спадна.
Розрізняють вертикальну мобільність професійну (службовий ріст або пониження, що пов’язано зі зміною професійного статусу), економічну (підвищення або зниження рівня добробуту) і політичну (перехід у вищий або нижчий соціальний статус, пов’язаний з рівнем влади).
У характеристиці процесів соціальної мобільності використовують такі показники, як швидкість, інтенсивність, сукупний індекс соціальної мобільності.
Під швидкістю соціальної мобільності розуміють вертикальну соціальну дистанцію або кількість економічних, професійних чи політичних страт, які проходить індивід, рухаючись угору або вниз, за певний проміжок часу.
Під інтенсивністю соціальної мобільності розуміють кількість індивідів, які на основі горизонтальних або вертикальних соціальних переміщень за певний проміжок часу змінюють свої статуси. Кількість таких індивідів у певній соціальній спільності — це абсолютна інтенсивність мобільності, їхня частка в загальній чисельності певної соціальної спільності — це відносна мобільність. Сукупний індекс соціальної мобільності є результатом взаємозв’язку швидкості та інтенсивності цього процесу.
В основі багатьох процесів, що зумовлюють функціонування та розвиток системи соціальної мобільності в суспільстві, лежить соціальна нерівність між індивідами. Соціальна нерівність — об’єктивна реальність соціального буття, джерело його розвитку, функціонування соціальної мобільності, соціальної структурованості суспільства, умова відтворення й самодостатності розвитку багатогранних соціальних зв’язків — пов’язана з нерівністю соціальних статусів індивіда. Соціальна нерівність — складне й суперечливе суспільне явище, що має багатовимірний (як конструктивний, так і деструктивний) характер (поглиблена соціальна нерівність).
Процеси соціальної мобільності є важливим об’єктом соціальної політики. Соціальна політика, спрямована на створення умов для функціонування соціальної мобільності, має виходити з того, що об’єктивними чинниками, які зумовлюють процеси соціальної мобільності, є потреба суспільства у стійких, стабільних, відкритих, самовідтворюваних процесах соціодинаміки, що здійснюється на основі соціальних переміщень людей, насамперед по вертикалі.
Стабільне соціодинамічне, демократичне суспільство — це насамперед суспільство інтенсивної соціальної мобільності, яке постійно “порушує”, розриває тканину його соціальної структури, не доводить її до жорсткості, застійності. Така соціальна політика має створювати умови для природного функціонування процесів соціальної мобільності, сприяючи відтворенню конструктивних складових цього процесу і гальмуючи деструктивні чинники.
Соціальний розвиток сучасного українського суспільства має надзвичайно складний, неоднозначний, суперечливий характер. Полюси сучасної соціальної ієрархії, соціальної нерівності в Україні багато в чому мають деструктивні характер й джерела походження. Вони сформовані здебільшого на не природних об’єктивних еволюційних процесах, в основі яких лежить статусна ієрархія (нерівність статусів), детермінована природною і соціальною нерівністю людей (зокрема, різними здібностями особистості, несхожістю людей, плюралізацією та індивідуалізацією життєвих стилів), а на стихійних, хаотичних, неприродних чинниках деструктивної саморегуляції.
З огляду на це в розвитку соціальної структури українського суспільства велику роль відіграють чинники “несистемної” організації й відтворення соціальної нерівності, що спрямовують країну до соціального регресу. Деструктивний характер розвитку “несистемних” чинників, елементів соціальної структури полягає в тому, що вони неприродно, надмірно поглиблюють соціальну ієрархію, диференціацію суспільства, соціальну нерівність, оскільки значно звужують, а то й унеможливлюють передумови для становлення і формування основного джерела соціальної стабільності й мобільності суспільства, його багатовимірної життєздатної соціальної раціональності — середнього класу.
Звідси випливають соціальна нестабільність, розмитість, псевдо-раціональність функціонування сучасної соціальної структури українського суспільства, створення зон непроникнення в механізми її відтворення і саморегуляції, переважання в ній “несистемних” елементів структури зі звуженою перспективою розвитку, невизначеністю соціальних цінностей.
Через ці та інші чинники відсутній системний характер процесу структуризації і стратифікації українського соціального поля суспільного буття, несформованість “системних” його складових як основних джерел соціального прогресу. Останні “не працюють” повноцінно, перебувають у стані суперечливого становлення, а тому можна свідчити лише про окремі, розірвані елементи конструктивної, позитивної логіки соціального розвитку.
Переважання в соціальному полі “несистемних” елементів свідчить про те, що в суспільстві значною мірою здійснюється не свідомий, цілеспрямований процес упорядкування соціального буття, а стихійні, хаотичні структуризація та стратифікація, а отже, переважає негативна логіка соціодинаміки, позбавлена раціональності.
Причини формування в суспільстві несистемних елементів соціальної структури, що діють нелегітимними засобами, зумовлені складною сукупністю об’єктивних і суб’єктивних чинників, серед яких не останню роль відіграють непослідовність у здійсненні ринкових перетворень і реформуванні соціальних відносин, викривлення у здійсненні зваженої економічної та соціальної політики, суперечності реформування політичної системи, тривале протистояння різних політичних сил, невисокий рівень духовної, соціальної культури суспільства, різноманітні соціальні патології постсоціалістичного суспільства та інші чинники.
Переважання в соціальній структурі України не повноцінної, нормальної позитивної саморегуляції соціального буття, а стихійних, хаотичних та деструктивних елементів і руйнівних чинників призвело до того, що процес соціального розвитку багато в чому набрав гіпертрофованого характеру і перемістився значною мірою в зону нелегітимної самоорганізації соціального життя. Самоорганізація здійснюється “несистемними” елементами соціальної структури відповідно до встановлених ними законів, норм, часто жорсткого практицизму та індивідуалізму.