Любов до театру існує на рівні генної пам’яті. Коли у людей виникла потреба не тільки розповісти, а й продемонструвати події, історії, роздуми про те, що з ними траплялось, ось тоді, певно, й зародився театр. І впродовж всього його існування всі причетні до нього – актори, режисери, художники, сценографи – всі служителі Мельпомени є для нас загадковими непередбаченими, сучасними, овіяним фльором втаємниченості особистостями.
Київ з далеких часів був театральним містом. Балагани на Подільських ярмарках, аматорські студентські та домашні театри, Театр Соловцова, чисельні гастролюючі зірки французької, італійської сцени. Саме Київ сформував таких зірок як Садовський, Кропивницький, Серж Лифар, Олександр Вертинський, Оксана Петрусенко та багато іншіх, яки увійшли в історію світового театру.
20 сторіччя подарувало Києву Леся Курбаса разом з плеядою творців “українського відродження” – Данила Лідера, Богдана Ступку, Костянтина Хостікоєва і тих, чиї імена митців театру проявляються у своїй популярності і славі на наших очах.
Ольга Новікова – театральний художник, живописець, член НСХУ, киянка, яка присвятила десятки років творчої наснаги Центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса.
Здається, що життя готувало Ольгу до майбутньої професії сценографа із самого дитинства. Вона навчалась у художній школі на Оболоні, де її вчителем був Борис Петрович Іщук, який вперше познайомив її із французькими імпресіоністами. Так були закладені перші постулати життя художника, в яких свобода та незалежність світобачення і світовідтворення займають перші позиції.
Першою театральною роботою Ольги Новікової стала вистава “Чекаючи на Годо”. І саме тут розпочинає свій шлях його величність знаковий випадок у житті сценографа, художника театрального костюму Ольги Новікової. Кожна, без виключення, п’єса, яку оформлювала мисткиня, віддзеркалювала певну грань її особистості. Тому її роботи виглядають такими переконливими.
У “Чекаючи на Годо” сценографія побудована на практично одному об’єкті – вуличному ліхтарі, що схилився, немов Пізанська вежа. Метафорика об’єкту свідчить про драматизм ситуації, коли закладений потенціал внутрішнього руху застигає у нерішучій рівновазі. І те, що має статись, не здійснюється без дійового наміру того, хто очікує.
У робочому кабінеті Ольги Новікової стоїть макет її давньої, улюбленої багатьма роботи до вистави за п’єсою Оксани Танюк “Сон Лакшмі”. Світи індійського епосу, а за суттю, ведичні історії, художниця тонко відчула, занурюючись у Всесвіт підсвідомості коли відтворювала картину світу героїв із притаманною їм музичною пластичністю рухів, космосом їх вбрання, коли сценічний костюм допомагає актору перемістити свідомість у простори заданого тексту і драматургії. А сама сценографія, при цьому, стає моделлю космічного трансформування, коли смислові якості предметів змінюються в залежності від ходу театрального дійства. Таким чином, учениця Данила Лідера має хист, постійно навчаючись, розвивати вектор творчого художнього образу свого наставника і вчителя.
Олена Новікова не обмежує свій талант мистецтвом сценографа, художника із сценічного костюму. Вона вміє захоплюватись красою архітектурної конструкції старовинних будинків (Вільнюський цикл та інші). Естетика натюрморту теж приваблює художницю – вона охоплює все коло вражень, що надихає на позитивне налаштування, сама створює навколо себе ауру творчості і втаємниченості. Побажаємо Ользі Новіковій нових яскравих вистав, пленерів, творчої наснаги.
© “Сонце в серці”, Міжнародний просвітницький арт-проєкт