Його називають сталінським м’ясником, звинувачують у непрофесіоналізмі, самодурстві, жорстокості та байдужості до солдатських життів. Маршалу Жукову ставлять у росії пам’ятники, а історики доводять, що він не заслуговує на таку почесть.
Першою професією Жукова було кушнірство – вироблення хутра. Георгій Жуков народився 1896 року в селі під москвою. У 9 років його відправили до москви, працювати у кушнірській майстерні. Там він до 17 років отримав звання майстра та зарплату в 10 рублів, що на той час було чималою сумою.
1915 року Жукова призвали до царської армії. Почав службу він як простий піхотинець, але вже до 1916 року він пройшов курси унтер-офіцерів кавалерії і вирушив на фронт – йшла Перша світова війна. Під час війни Жукова було нагороджено Георгіївським хрестом 4-го ступеня за полон німецького офіцера. Також він був тяжко контужений. Вдруге він отримає контузію вже у Другу світову війну.
Після початку громадянської війни в росії Жуков приєднався до “червоних” і активно воював проти Денікіна, Врангеля, вбивав козаків на Дону та душив Антонівське повстання селян на Тамбовщині, які вийшли бунтувати проти комуністичної влади. Повстання давилися жорстоко, і багато людей було вбито за виступи проти комуністів.
За часів сталінських репресій у 1930-х роках Жуков не постраждав. Незважаючи на те, що серед вищого керівництва армії СРСР відбувалася тотальна “чистка” і багатьох командирів, які служили ще за царя, розстрілювали. Жуков, проте, почував себе впевнено і активно піднімався більшовицькими кар’єрними сходами. Він не гидував рукоприкладством. Характер у нього був дуже тяжкий, скандальний.
Жуков часто застосовував фізичну розправу, давав накази розстрілювати військовослужбовців, також його запам’ятали з нескінченних матів. У нього був “талант” – ніколи не досягати перемог на фронті.
За радянських часів зусиллями пропаганди він став одним із символів перемоги. Він був готовий виконати будь-який наказ, що виходить з верху. Солдати називали його “м’ясником”. Жорстокий Жуков ставився до солдатів як до витратного матеріалу. За жорстокістю він не відставав від Сталіна.
Жуков наказував відправляти на міни піхоту: міни вибухають, а в прохід, що звільнився, потім вже йдуть танки. Такою була “переможна” стратегія Жукова.
Маршал Жуков поклав більше солдатських життів, ніж будь-який полководець у світі! Він особисто надіслав на смерть 1,5 млн мобілізованих українців.
Однак після війни його ім’я виявилося пов’язане з так званою “Трофейною справою” – розслідуванням, яке виявило факти мародерства та присвоєння трофейного майна, захопленого в окупованих радянською армією країнах Європи.
Під час Другої світової війни радянський союз активно збирав трофейне майно на захоплених територіях. Згідно з постановою Державного комітету оборони від січня 1943 року, у “червоній” армії було створено спеціальні трофейні підрозділи під керівництвом маршалів Семена Будьонного та Климента Ворошилова. Ці підрозділи займалися збиранням зброї, техніки, боєприпасів, продовольства та культурних цінностей, які вирушали до СРСР для відновлення зруйнованого війною господарства.
З кінця 1944 року солдатам і офіцерам “червоної армії” було дозволено відправляти додому посилки з награбованим (!). Згідно з наказом Народного комісаріату оборони №0409 від 26 грудня 1944 року, рядові та сержанти могли відправляти посилки до 5 кг, офіцери – до 10 кг, а генерали – до 16 кг двічі на місяць.
Однак вивезення зброї, коштовностей, антикваріату та предметів, пов’язаних з нацистським режимом, було суворо заборонено. Порушення цих правил вважалося мародерством і суворо каралося, оскільки керівництво СРСР прагнуло запобігти розкладу армії та перетворення радянської еліти на буржуазний клас із споживчою психологією.
Незважаючи на суворі правила, багато військовослужбовців, включаючи вищий командний склад, зловживали своїм становищем, привласнюючи трофейне майно в особистих цілях. Це стало особливо помітно у 1946 році, коли потік трофеїв з Німеччини в СРСР досяг піку, а контррозвідка не справлялася з контролем за їх вивезенням.
У 1946 році в СРСР почалося розслідування, відоме як “Трофейна справа”, ініційоване за вказівкою Сталіна і проведене під керівництвом міністра державної безпеки Абакумова.
Приводом для розслідування стали численні сигнали про зловживання з боку вищого командного складу, включаючи Георгія Жукова. Одним із ключових епізодів, які привернули увагу влади, стала доповідна записка міністра збройних сил Миколи Булганіна від 23 серпня 1946 року. У ній повідомлялося про затримання в Ягодинській митниці (біля Ковельського міста) семи вагонів (!), де було 85 ящиків з меблями, що належали Жукову. За описом, меблі, що прибули з німецького міста Хемніц, включали 194 предмети для спальні, вітальні, кабінету та кухні, у тому числі меблі з червоного дерева для вітальні.
Цей інцидент став відправною точкою для глибшого розслідування. Сталін, стурбований розкладанням армії та перетворенням радянської еліти на клас споживачів, доручив МДБ виявити та покарати винних. У ході розслідування, що тривало з 1946 по 1948 рік, було зібрано докази проти безлічі генералів та офіцерів, але справа Жукова виділялася через його статус та масштаб присвоєного майна.
Відповідно до документів, зокрема доповідній записці Абакумова від 10 січня 1948 року, внаслідок обшуків тільки на московській квартирі та рублівській дачі Жукова було виявлено величезну кількість трофейного майна. Ось докладний перелік цінностей, вилучених у маршала:
Золоті та дорогоцінні вироби:
24 годинників, з них 17 – золотих і три – з дорогоцінними каміннями;
15 золотих кулонів і кілець, включаючи 8 з дорогоцінними каміннями;
Золотий брелок з великою кількістю дорогоцінного каміння;
Інші золоті вироби (портсигар, ланцюжки, браслети, сережки з діамантами);
В акті передачі від 3 лютого 1948 додатково зазначено:
13 золотих (у тому числі один платиновий) кулонів і брошів з дорогоцінними каміннями;
16 золотих каблучок з дорогоцінним камінням;
2 пари золотих сережок з діамантами;
9 інших золотих виробів (браслети, ланцюжки та ін.);
5 прикрас із срібла;
14 золотих та срібних прикрас із дорогоцінними каміннями.
Срібні вироби:
784 предметів столового срібла (ножі, виделки, ложки та ін.);
14 предметів срібного посуду (вази, глеки, цукорниці, таці).
Додатково близько 30 кг різноманітних срібних виробів.
Тканини та хутра:
3420 метрів вовняних тканин, шовку, парчі, оксамиту, фланелі та інших матеріалів;
323 шкіри цінного хутра (собіль, норка, видра, нутрія, чорно-бурі лисиці, каракульча);
2 шкіри шевро та хрому.
Килими та гобелени:
31 дорогий килим та доріжка великих розмірів;
5 гобеленів великих розмірів художнього вироблення.
Твори мистецтва:
60 картин безцінного класичного живопису у золочених рамах;
22 антикварні вази з інкрустаціями;
29 бронзових статуй та статуеток художньої роботи.
Посуд та предмети побуту:
820 предметів дорогих їдалень та чайних сервізів (порцеляна з художнім оздобленням, кришталь);
45 кришталевих виробів (вази, підноси, келихи, глеки);
2 ящики срібних столових та чайних приладів.
Зброя та музичні інструменти:
15 мисливських рушниць зарубіжних фірм (включаючи унікальні рушниці фірми “Голанд-Голанд”);
7 баянів та акордеонів художнього вироблення;
Піаніно, рояль, радіоприймачі.
Меблі та інше:
10 предметів палацового золоченого гарнітуру вітальні;
Різні бронзові та порцелянові вази, статуетки, іноземні дрібнички;
9 антикварних камінних та підлогових годинників.
Обшуки показали, що дача Жукова в Рубльово нагадувала “антикварний магазин чи музей”: кімнати були заставлені скринями та валізами, стіни прикрашали безцінні картини, а підлога покрита дорогими килимами.
На думку слідчих, на дачі не було майже жодної речі радянського походження, за винятком доріжок біля входу. Серед особливо примітних знахідок – величезна картина із зображенням двох оголених жінок над ліжком Жукова та 91 унітаз (!), що особливо здивувало слідчих.
Жуков, будучи головнокомандувачем групою радянських окупаційних військ у Німеччині, мав доступ до складів трофейного майна та контролював його перевезення. Документи свідчать, що він використовував підлеглих, які, прагнучи догодити начальству, вчиняли злочини, включаючи зламування сейфа в ювелірному магазині в Лодзі та вилучення цінностей із палаців та особняків.
Частину майна, наприклад меблі, Жуков намагався легалізувати, стверджуючи, що вони були замовлені ним на німецькій фабриці “Альбін Май” і нібито сплачені за готівку. Проте більшість цінностей, включаючи коштовності та твори мистецтва, не мала документального підтвердження законного придбання. Показання ад’ютанта Жукова, підполковника Сьомочкіна, вказували на наявність валізи з коштовностями, яка нібито постійно перебувала за дружини Жукова.
Коли Жукова викликали в комісію ЦК ВКП(б) для надання пояснень, він поводився нещиро, заперечував звинувачення і називав свідчення Сьомочкіна наклепом. У пояснювальній записці від 12 січня 1948 року він стверджував, що багато речей було подаровано йому (!) чи куплено законно, але не зміг документально підтвердити походження більшості цінностей.
Політбюро ЦК ВКП(б) 20 січня 1948 року визнало поведінку Жукова “ганебним високого звання члена партії та командира радянської армії”. Його звинуватили в мародерстві, зловживанні службовим становищем та моральному розкладанні.
Незважаючи на те, що за подібні дії Жуков міг бути виключений із партії та відданий суду, Сталін обмежився останнім попередженням, переведенням з Одеського військового округу до зовсім не престижного тоді Уральського військового округу та вимогою здати незаконно привласнені цінності до державного фонду.
У ході “Трофейної справи” до відповідальності було притягнуто 38 генералів та адміралів. Троє з них – генерал-полковник Кулик, генерал-лейтенант Гордов та генерал-майор Рибальченко – були розстріляні. Інші, включаючи генерал-лейтенанта Телегіна та генерала Крюкова, отримали від 10 до 25 років таборів. Жуков уникнув тюремного ув’язнення, ймовірно, через його заслуги та побоювання влади викликати негативний суспільний резонанс.
Хоча Жуков уникнув суворого покарання, ця справа стала темною плямою у його біографії. Це також відбиває більш широку проблему повоєнного часу: розкладання радянської еліти під впливом доступних багатств та ослаблення ідеалів соціалістичного суспільства, що стало однією з причин занепаду СРСР у наступні десятиліття.